Главная страница 1 ... страница 2страница 3страница 4страница 5 ... страница 8страница 9

Село Косівка

Володарського району Київської області
Село Косівка Володарського району Київської області розташоване на лівому березі річки Рось та її притоки Коси. Відстань від районного центру – 15 км, в південно-західному напрямку. До найближчої залізничної платформи „Тетіїв” відстань також становить 15 км в південно-західному напрямку. До найближчої залізничої платформи „Тетіїв”відстань також становить 15 км.

Чисельність населення -669 чоловік.

Площа території – 249,5 га.

Поштове відділення – Косівське

Поштовий індекс - 09353

Код АМТС - 8-044-69

Телефон - 2-33-46

На території села знаходиться Косівська сільська рада за адресою:

09353, вул.30-річчя Перемоги,

с. Косівка,

Володарський район,

Київська область.

До складу сільської ради також входить село Гор-Косівка.

Чисельність населення – 240 чоловік

Площа - 153,2 га.

Історична дата утворення села точно невідома. Як адміністративно-територіальна одиниця Косівка утворена 1923 року.

Назва села походить від притоки Росі – річки Коси, яка ділить село на 2 частини.

На території села виявлено:

- поселення П тис. до н.е. – ХП-ХШ ст.н.е.;

ХУІ-ХУП ст.н.е. (на березі водосховище, біля далеби);

- поселення Ш-ІУ ст. н.е. черняхівської культури (80 м на 3 к околиці села);

- поселення Ш-ІУ ст. н.е. черняхівської культури (0,1 км на Сх від околиці села)

- поселення Ш-ІУ ст. н.е. черняхівської культури (на 1 надзаплавній терасі правого берега р.Коса, біля мосту через річку).

Археологічні знахідки свідчать про те, що тут проживали давні слов”янські племена землеробської черняхівської культури – „росичі”.

„Сірійський рукопис” розповідає про народ „рос”, який в давні часи займався хліборобством, скотарством, торгівлею. Народ був сильним, міцним, величним. Однією рукою він плуга тримав, а другою – меча, бо весь час свого існування захищав себе від раптових набічів кочівників.

На лівому березі р.Рось (біля сучасної Гор-Косівки) чоловіки насипали земляні вали, залишки яких збереглося до наших часів.

Перша літописна згадка про жителів села датується 1342 роком. Поселення носило назву Городище-Косівське. В ХУ ст.н.е., коли кримський хан вчинив руйнівний напад на Київ та Київщину, неподалік села, в долині урочище, відбувся бій з татарами. За переказами, бій був кривавим, кров річкою текла. Тому місце назвали „Войновою долиною”, яка відома в історії ще й тим, що тут, в глибоких ярах, зарослих лісом і густим чагарником, збиралися у 18 столітті селяни, які брали участь в повстанні 1768 року під назвою „Коліївщина”.

З архівних документів відомо, що землі Косівки до 1900 року належали поміщику Підгорському з с.Березни. У 1900 році син поміщика Підгорського продав землі селянським товариством та церкві, яка на той час мала 59 десятин землі і була побудована 1854 року. У вівтарі церкви знаходився дорогий напрестольний хрест та ікона, привезені сином священника Крижанівського з Ієрусалиму.

Напередодні 1905-1907 років в селі посилилася економічна боротьба селян під впливом людей, які приходили з міст з метою проведення агітації проти поміщиків і куркулів, але добитися покращення свого економічного становища вони не змогли.

В період Жовтневої революції (1917 р.) в селі розгорнулася боротьба за владу Рад. На чолі з Череневським Олексієм в Косівці було створено ревком, який розпочав впроваджувати в життя Декрет про землю.

В період громадянської війни жителі села були активними учасниками військових подій. На фронтах війни воювали Полосич Никанор Кузьмович, Пижин Федось Левкович, Ямкач Яків Якимович, якого за героїзм і відвагу, проявлені в боях з басмагами, навіть було нагороджено набором хрому для пошиву чобіт. А Мелащенко Фросина, уродженка Косівки, воювала в Першій кінній армії Будьонного С.М.

1921 року в Косівці було обрано сільську раду на чолі з Драчуком Є.М.

1922 року в селі створили комітет незаможних селян. Членами комітету стали Зеленець Василь, Мазур Борис, Летечевський Сергій, Мелащенко Антін та інш.

1927-1928 роки передове селянство об”єдналося у Товариство спільного обробітку земель (ТСОЗ), головою якого став Мелащенко Антін Микитович.

1929 року з ТСОЗу утворилась сільськогосподарська артіль, яка складалася з

3-х колективних госопдарств: „Незаможник”, „Життя вперед”, „Надія”. Головою сільськогосподарської артілі було призначено Мелащенка А.М.

Колективізація в селі Косівка проводилася в складних умовах. Внаслідок грубих перекручень політики колективізації, політики ставлення до заможніх селян, значна частина селян, особливо тих, що жили на хуторах, весною 1930 року вийшли з колгоспів, намагаючись господарювати одноосібно. За це їх стали називати „індусами”.

Одноособні госопдарства з часом було ліквідовано. А низькі врожаї в колгоспах, відсутність приміщень для усуспільненої худоби стало причиною того, що вже 1931 року колгоспи залишилися без хліба і фуражу для коней. 1932 року в селі почався масовий падіж коней. Зимою 1932 року, а особливо весною 1933 року люди стали вимирати з голоду. Для того, щоб звезти десятки вмерлих від голоду чоловіків, жінок і дітей на кладовище, утворили похоронні бригади. Мерці були скрізь: на дорозі, біля річки, під тинами.

Влітку 1933 року порожні двори людей позаростали бур”янами, не стало собак, котів, в річці зовсім зникли жаби. Діти-сироти збирали в полі комах, щоб уціліти.

Дужчі селяни ходили до Києва за хлібом, обмінюючи все, що тільки залишилося з майна. Колгоспникам, які мали силу працювати, давали шліхту (борошно, розведене водою, по 1 черпаку).

Під час голодомору померло 721 душі Косівчан. З 1500 проживаючих на той час у селі та 236 по селі Гор-Косівка.

У роки Великої Вітчизняної війни загинуло 191 чоловік, а 142 чоловіки (з Косівки, Гор-Косівки) було вивезено в Німеччину на каторжні роботи.

До 25 липня року в селі було проведено повну необілізацію і все військовозобов”язане населення мобілізовано.

В роки Великої Вітчизняної війни село було окуповано німцями, утворено виробничу общину. Проте жителі села відмовила звести туди коней, корів, реманент. Селом управляв під час окупації староста під керівництвом кущового коменданта, який знаходився в Рудому Селі.

На фронтах війни воювало 263 чоловіки, велика кількість серед яких за мужність і відвагу нагороджена орденами і медалями. Орденом Леніна було нагороджнено майора Корінчука Явдокима Никифоровича, капітана Ямкача Василя Мартіяновича, лейтенанта Чижика Федора Іпполітовича.

Орденом Бойового Червоного Прапора нагороджено майора Корінчука Я.Н., капітана Ямкача В.М., лейтенанта Чижика Ф.І., Корітчука І.К., Зоренка М.А., Ященка З.З. Всі ці люди нагороджені тричі.

Орденом Червоної зірки нагороджено 21 чоловік з Косівки. Орденом Слави – Швалюк Іван Трохимович, Кочережко А.З., Руденко Федір Ксенович, Бокшань Кузьма Давидович, Чикиринда Іван Никодимович та інш.

1 січня 1944 року село визволено від фашистів. Почалася відбудова зруйнованого господарства. Головою колгоспу призначили Мазура Івана Макаровича. Потім колгосп очолював Береговий Данило Порфирович. З 1947 по 1957 роки – Мелащенко Кузьма Фотович.

Врожай зернових в перші післявоєнні роки не перевищував 12 цнт з га. 1959 року врожай зернових зріс і становив 21 цнт з га. На трудодень видавалося по 3 кг хліба.

1960 року сталася реорганізація колгоспу, який об”єднали з Гор-Косівським. Новому господарству присвоїли ім”я „Батьківщина”. Він славився високими врожаями цукрових буряків, пшениці, надоями молока, грошовими доходами і високою оплатою трудівників села, праця яких була високорезультативною.

В 70-ті роки минулого століття комбайнера Бриденка Г.П. та доярку Мельник Н.К. було нагороджено орденом Леніна. Крім того, Бриденко Г.П. тричі нагороджувався медалями ВДНГ СРСР. За високі результати праці його премійовали автомобілем „Москвич”.

Фартушну Юлину Василівну було нагороджено орденами „Трудового Червоного Прапора” (!(?”), „Жовтневої революції” (1977), „Дружби народів” (1982). Ордена Трудового Червоного Прапора отримали також: Барилович В.М., Чижик С.А., Куян Л.П., Ужвенко А.С., Роенко А.М., Сотніченко Н.О., Ганецький Ф.Ф. Багато селян було нагороджено орденами „Знак пошани”, „Трудової слави”.

У 80-ті роки минулого століття село стало невпізнанним. В ці роки було побудовано новий магазин, школу, бібліотеку, Будинок культури, фельдшерсько-акушерський пункт, майстерню по пошиву одягу, інші будівлі. В селі нараховувалося 320 дворів, з яких – 160 було новозбудованих. Врожайність озимої пшениці становила 46,6 цнт, жита – 22,2 цнт, гороху – 26 унт, ячменю – 31 цнт, кукурудзи – 56,5 цнт, цукрового буряку – 367,2 цнт. Рентабельність господарства була 44,3%, в т.ч., в рослинництві 128,4%, в тваринництві – 17,7%. Чистий прибуток господарства становив 932 тис. крб. Очолював господарство делегат декількох з”їздів КПРС і Компартії України, лауреат премії Ленінського комсомолу Ф.Ф.Ганецький.

90-ті роки 20 століття сталися значні зрушення в організації сільськогосподарського виробництва, в розвитку малого і середнього бізнесу. В Косівці орендують землі і господарюють СП „РОПА агросервіс” та в с.Гор-Крсівка „ЗАТ Сільгосптехніка” П відділок. Господарства спеціалізуються на вирощуванні зернових культур, цукрових буряків, тваринництві.

У селі є неповна середня школа, будинок культури, бібліотека, медпункт. Дитячий садочок (200 кв.м), що знаходиться у комунальній власності, очікує на інвесторів.

В селі народився скульптор і художник Зоренко Іван Якович.

У 2007 році він відзначив своє 60-річчя. Найбільш відомими його скульптурними монументами є пам”ятник Жертвам голодомору 1932-1922 років (с.Косівка, с.Пархомівка, с.Мармуліївка), пам”ятник поміщику села Пархомівки Голуб”еву В.Ф., пам”ятник воїнам-афганцям (Володарка), пам”ятник Т.Г.Шевченку (Володарка), меморіальний комплекс ліквідаторам Чорнобильської АЕС 1986-1987 років (3 пам”ятники), погрудь Івану Івановичу Гроту – начальнику управління експлуатації Київського і Канівського водосховища з 1979 по 1998 роки, Василю Миколайовичу Ткачу – міністру меліорації і водного госопдарства України з 1984 по 1990 рік, Степану Івановичу Нечипоренку – головному інженеру тресту „Київводбуд” з 1979 по 2000 роки, з 1979 по 2000 роки пам”ятник-погруддя ліквідатора наслідків аварії на ЧАЕС Едуарду Людвиговичу Панасевичу – директору Д.П. „Чорнобильводексплуатація” з 1987 по 2003 роки.
Село Лихачиха

Володарського району Київської області
Село Лихачиха Володарського району Київської області розташоване на правобережжі річки Торчиці, яка відділяє Лихачиху від Матвіїхи. Відстань до районного центру, селища Володарки – 8км., до столиці України – 138км. На заході від села проходить автомагістраль «Володарка-Ставище».

Чисельність населення – 178 чоловік

Територія – 92,1 га

Поштовий індекс – 09352

Код АМТС – 8-04469

Телефон – 5-65-41

На території села знаходиться поштове відділення Матвіїхівське та Матвіїхівська сільська рада.

Адреса с/ради 09352, вул.. Кооперативна, 36

с.Матвіїха, Володарський район

Київська область.


За адміністративним поділом 16 століття село Лихачиха відносилося до Брацлавського повіту. За адміністративним поділом 19 століття - до Таращанського повіту. За адміністративним поділом 20 століття с. Лихачиху віднесено до території Володарського району.

На території села виявлено:



  • поселення ІІІ – ІV століття Черняхівської культури (на першій надзаплавній терасі правого берега р. Торч. Пн. від мосту Матвіїха – Лихачиха).

  • Поселення ІІІ – ІV століття черняхівської культури ХV – ХVІІ ст.. (садиба, вул. Добровольського)

  • Курган ІІІ тис. до н. е. – І тис. н. е. (2,3 км. На Сх. Від Пн околиці села, неподалік траси Володарка-Ставище, розкопаний у 19 ст.)

1875р. на полях Лихачихи – Матвіїхи досліджувалися декілька стародавніх могил. Одна з них під назвою «Царева могила» була розкопана. На дні знайдено вогнище з жертвопринесенням, що свідчить про поселення на цих територіях давніх предків.

Село Лихачиха в середині 13 століття було спустошено монголо-татарами і зникло зі сторінок історії. В 14 ст. н. е. землі знаходилися під пануванням Литовського князівства. Середина 17 ст. була найтяжчим періодом в житті населення, яке брало участь під час визвольної боротьби українського народу з-під гніту польських панів 1648-1654 рр. Населення Лихачихи надавало посильну допомогу визвольній армії продуктами харчування, одягом, грошима. Коли у 1654 році Україна була воз’єднана з Росією, правобережна Україна на деякий час залишалася під владою польських панів. Повністю населення Лихачихи визволено з-під гніту польських панів в кінці другої половини 18 століття.

В середині 19 ст. Лихачиха належала поміщикові Леонарду Улашину, село було невеликим. В ньому проживало 165 чоловік населення, а землі було 1365 десятин. На землях Лихачихи добували білу глину. Річка Торчиця на початку 19 ст. слугувала кордоном між Білоцерківщиною і Тетіївщиною.

До подій Жовтневої революції 1917 року становище селян Лихачихи було надзвичайно тяжким. Навіть за незначні провини селян жорстоко карали поміщики. І коли хвиля революційних подій в Петрограді (1917р.) докотилася до села, то населення піднялося на боротьбу за землю. Вони прийшли до поміщика, заарештували й розстріляли його разом з сином.

У період громадської війни чимало селян Лихачихи брали участь у боях з денікінцями, петлюрівцями, німцями, білополяками. Декрет про землю впроваджувався в селі ревкомом, головою якого було обрано Федорчука Захара Яковича.

Після подій громадянської війни в селах Лихачисі – Матвіїсі створили виробниче товариство, членами якого стали Петрук Микола, Лавренюк Степан, Багатюк Панас. Головою виробничого товариства було обрано Петрука Миколу. Місто надавало допомогу селу в ті роки лише через виробниче товариство.

У 1925 році в селі створено товариство сільського обробітку землі, головою якого обрано Лавренюка Якова Архиповича.

Проведення колективізації розпочато 1930 року. Наступного року організовано колгосп, який незабаром розпався. В різні роки колгосп носив назву «Незаможних», ім. Демченка, ім. В.Сталіна. колективізація проходила в складних умовах. З вини місцевих органів влади порушувались принципи добровільності вступу селян у колгосп. До тих, хто не подавав заяви про вступ до колгоспу, застосовувались економічні і адміністративні санкції, доводились надмірні плани хліба, м’яса. Були випадки й арештів.

Перекручення політики колективізації викликали озлоблення селян. Коли з’явилася стаття В.Сталіна «Запаморочення від успіхів» (весна, 1931р.) значна частина селян вийшла з колгоспу і він розпався. У 1932 році колгосп створили знову. На той час в районі під тиском вже було колективізовано 85% селянських господарств, майно куркулів конфісковано, а їх з сім’ями вислано за межі України.

В перші роки існування колективне господарство відчувало великі труднощі. Не було приміщення для утримання коней і продуктивної худоби. Врожайність полів залишалася довгі роки низькою, плани сівби виконувалися на 25-30%, а середні врожаї по району не перевищували й 10 центнерів з га.

Плани хлібоздачі як колгоспу, так і одноосібним господарствам доводилися такі високі, що вони вимушені були здавати весь хліб, нерідко й посівний матеріал. Праця колгоспників по суті, не оплачувалася. З причини відсутності фуражу в колгоспі уже 1932 року почався масовий падіж коней – основної тягової сили, зимою 1932-33 рр., і особливо весною, голодували люди. В цей час з голоду вимерли понад 170 людей, опустіло багато дворів та осиротіло багато дітей.

Проте поступово життя відродилося. Володарська МТС допомогла колгоспам Лихачихи – Матвіїхи тракторами на договірних умовах в обробітку земель. З часом з’явилися в селі і свої механізаторські кадри. Вже 1935 року по району було накопано по 160 цент. Цукрових буряків з га при зобов’язанні 130 цент. З га, а окремі ланки, в т. ч. і в с. Лихачиха збирали по 250-300 цент. З га.

1936 року колгосп отримав державний акт на вічне користування землею. Колгоспи стали одержувати на трудодні по 3-4 кг. Хліба за свою працю. Проте врожайність інших сільськогосподарських культур в кінці 30-х років залишалася низькою, по 10-12 цент. З га. Давали про себе знати піщані грунти, відсутність потрібної кількості добрив, відсутність прогресивних технологій, низький рівень кваліфікації спеціалістів.

Мирна праця селян була перервана віроломним нападом німецько-фашистських загарбників. З перших днів Великої Вітчизняної війни майже все населення чоловічої статі (за виключенням старих, дітей та інвалідів) було призвано в діючу армію. Решта населення була задіяна у спорудженні укріплень, окопів, протитанкових ровів, зборі продуктів для армії. Німецькі окупанти ліквідували місцевий колгосп, а селян примушували працювати на фашистів. Вони відбирали у населення майно, вивозили до Німеччини худобу. В період окупації в селі було закрито клуб, який німці перетворили на конюшню; закрили й школу.

В лісах навколо села діяли партизани. Місцеві жителі надавали їм допомогу, постачаючи продукти харчування.

Після перемоги у Великій Вітчизняній війні селяни приступили до відбудови, долаючи чимало труднощів. За період післявоєнного десятиріччя було побудовано нові приміщення, склади, свиноферми, птахоферму, реконструйовано машинно-тракторний парк.

1959р. сталося укрупнення господарства, коли Лихачихський і Матвіїхівський колгоспи об’єдналися. Проте економічного ефекту це не дало. Досить тривалий час в об’єднаному господарстві збирали низькі врожаї с/г культур, залишалася низькою продуктивність тваринництва, часто змінювалися керівники. Причому, майже всі вони були «привозними», бо жили в райцентрі. Тому керівництво господарством здійснювалося «наїздами».

І лише у 80-ті роки становище в господарстві значно поліпшилося, зміцніла матеріально-технічна база, зросла енергоозброєність. В господарстві працювало 30 автомашин різних марок, 36 тракторів різного призначення, 12 комбайнів. В ці роки було реконструйовано тваринницькі приміщення, благоустоєно машинно-тракторний парк, збудовано зерно тік, заасфальтовано колгоспний двір. В цей період господарство очолював Пігульський Георгій Володимирович, а з 1987 року – Бойко Олексій.

В колгоспі в ці роки працювала велика група передовиків-механізаторів, які за трудові досягнення були нагородженні урядовими нагородами: Кеба П.А., Петрук І.Т., Салій М.Я., Нефінський Г.С., Кеба І.П., та інші . серед тваринників передовиками виробництва були Бриска Л.О., Салій М.П., Музичу Л.А, Шах М.І., Самарчук П.А., Чорненька Г. та багато інших.

В кінці 80-х років в колгоспі було зібрано по 24,5 цент. з га зернових, в т. ч. 26,5 пшениці, 25,8 жита, 22,8 ячменю, 21,6 гороху, 12,4 гречки, 163,1 цукрових буряків. Ці показники були значно нижчими середніх по району, проте з тенденцією постійною від зростання.

Позитивні зрушення сталися в селі і в 90-ті роки 20 століття. Було організовано колективне підприємство «Вікторія», (а в даний час в селі землі орендує іноземне підприємство «Дорф» Стефан Еберлі.), який має зерново-буряковий напрям з розвинутим м'ясо – молочним тваринництвом. Пріоритетним напрямом став розвиток малого і середнього бізнесу, відродження промисловості, освоєння таких природних багатств, як будівельний камінь, граніт, глина, пісок.

В селі розроблено Програму соціально-економічного і культурного розвитку, визначено цілі та пріоритети у роботі на перспективу, розроблено заходи щодо реалізації державної політики, спрямовані на підвищення якості та добробуту громадян. У перспективі планується серйозні зрушення в організації промислового виробництва в селі, розвитку малого і середнього бізнесу, впровадження інвестиційних проектів.



Село Лобачів

Володарського району Київської області
Село Лобачів Володарського району Київської області розташоване на березі річки МолочноЇ, притоки Росі, за 16 км від Володарки, в південному напрямку, і за 25 км від найближчої залізничної платформи „Тетіїв”. Рельєф та типовий, яружно-балочний. Село знаходиться в зоні лісостепу з типовими для нього деревами: дубом, грабом, ясенем, кленом.

Чисельність населення – 802 чоловіки

Площа території - 397 га

Поштове відділення – Лобачівське

Поштовий індекс – 09355

Код АМТС - 8-044-69

Телефон - 5-84-54

На території села знаходиться Лобачівська сільська рада за адресою:

09355, вул.Затонського, 111

с.Лобачів

Володарського району

Київської області.

До сільської ради входить населений пункт „Нове життя” (колишня назва Тельман), розташоване від Володарки в південно-східному напрямку з площею 55 га та другий відділок села Лобачів (колишня назва П П”ятирічка), яке з”єдналося з селом Лобачів.

На території села виявлено поселення Ш-ІУ ст.черняхівської культури на перший надзаплавній терасі правого берега р.Молочної. Назва села походить від слова „кульбана” – частина козацького села. Колишня його назва – кульбачів.

За адміністративним поділом 16 століття село відносилося до Брацлавського повіту. За адміністративним поділом 20 століття – до Володарського району Київської області.

Старинний Кульбачів був колись містечком розташованим трохи на схід від території нинішнього села. В містечку було 3 церкви, фортеця,зруйнована татарами. До цього часу старожили називають місце між Лобачевом і населеним пунктом „Нове життя”- „Замчище”, „Городище”.

До 1861 року жителі села були кріпаками польських щляхтичів Даровських, вихідців з м.Тетіїва. Володіти Лобачевом вони почали з другої половини ХУШ (18) століття. До цього жителі села були козаками.

В 2 половині 19 століття Лобачів був досить великим населеним пунктом. В селі проживало 1208 чоловік, в тому числі, православних – 1164, католиків – 18, евреїв – 24. Поміщики Даровські належали до рангу дідичів, маєтком управляли самостійно. Поміщицька садиба знаходилась там, де розташовувалися господарські будівлі колгоспу ім.Димитрова.

За свідченнями Похилевича, поміщику Адаму Карловичу Даровському у 1864 році належало 2000 десятин землі. Він мав винокурню і кінський завод, а також ставок. На поміщицьких землях вирощувався цукровий буряк, пшениця, інші зернові. В пореформенний період в селі широко розповсюдилося гончарне ремесло, бо в околицях села було знайдено заложі керамічної глини.

В результаті земельної реформи в 19 столітті від кріпацької залежності в селі звільнилося біля 500 селянських дворів. Проте землі вільні селяни не отримали. Всього селянам належало 1500 десятин землі. Поміщик же, крім земель (2000 десятин) одержав численні лісові угіддя, яких у ті часи було досить багато навколо Лобачева. Експлуатація селян, прибутки від торгівлі горілкою, рибою, лісом, хлібом давали поміщику досить значні прибутки. Тільки від гуральні і продажу риби у 1864 році поміщик одержав чистого прибутку 2450 крб золотом.

Останній із Даровських – Каря. Серед жителів села прославився гучними бенкетами, на які з”їджадася вся навколишня шляхта. Він розорився, продавав маєток і виїхав до Польщі. Господарями маєтку стали Самойлович і Козацький аж до подій 1917 року.

Звістку про Лютневу революцію 1917 року в село принесли солдати-фронтовики. Радянська влада в селі була встановлена 1918 року. Перший ревком було обрано на чолі з головою Бур”янським Семеном. Складні події громадянської війни та іноземної інтервенції припинили розподіл поміщицьких земель.

1918 року в селі були німецькі окупанти, пізніше-петлюрівці, деніківці, махновці, банда Зеленого, білополяки. На території села цього року було сформовано й Червоний партизанський загін під проводом Лятошевського Омельяна (прізвисько „Вірон”), який входив до складу Таращанського полку і брав участь у боротьбі проти німецьких окупантів в Першу світову війну. Командир загону Лятошевський О. загинув у 1919 році від рук куркулів села Городище-Косівське. Активним борцем проти петлюрівців в селі був Щиголь, житель села.

Відомий західноукраїнський письменник Мирослав Ірчан, який служив у військах українських січових стрільців (УСС), в 30-ті роки був репресований, а у 1924 році видав в Канаді повість під назвою „Трагедія 1-го Травня”, як очевидець трагедії. Частина армії січових стрільців відступала під тиском петлюрівців і білополяків з Заходу на Схід, щоб з”єднатись з частинами Червоної Аомії, яка знаходилася в районі Канева, Корсуня. Напередодні трагедії штаб бригади в складі Кучинського, Бондаренка, М.Барана і представника реввійськради 13 армії В.П.Затонського зупинялася в селі Лобачеві, в хаті попа. Члени штабу відпочивали в клубі. 1 травня 1919 року озброєні банди самооборони, очолювані петлюрівцями з П’ятигір (Тетіївський район) і навколишніх сіл, спочатку зненацька напали на обоз бригади, який знаходився в с.Черепині (біля Лобачева). Вони захопили обоз і гармати, роззброїли солдат, багатьох з них убили, решту полонили. Потім вони напали на штаб, роззброїли охоронці Пленів штабу заарештували. Лише В.П.Затонському з кількома штабістами під водою берегом річки довелося втекти в с.Зрайки (Володарський район), де стояв 132 полк пластунів 13-ої армії. Так чудом вдалося врятуватися Затонському В.П., який в майбутньому став видатним державним діячем України.

1920 року під час боротьби з білополяками в селі прибували частини І-ої кінної Армії Семена Михайловича Будьонного.

Поділ панських земель відбувся лише 1920 року. В 1923 році в селі організували сільськогосподарську комуну, для якої виділили частину колишніх поміщицьких земель. Ініціаторами створення комуни були Лигір Степан, Яськін Михайло, Кравчук Юхим, Шкляр Мотра, Лігір Назар, Саблук Микола та інші. Комуна проіснувала до 1927 року.

1929 року в селі утворили ТСОЗ „Сільінтерн”, який у 1930 році перетворили в сільськогосподарську артіль ім.комінтерну. Цього ж року завершили колективізацію сільського господарства на територію села, утворивши 3 колгоспи: ім.Димитрова, „11 п”ятирічки”, ім.Тельмана.

в період створення колгоспів в селі відбувалася запекла класова боротьба, допускалися грубі порушення принципів добровільності вступу селян в колгоспи. В категорію „куркулів” зараховувалися і „середняки”, в яких господарства відбиралися,а селян виселяли за межі України як підкуркульників. До небажаючих вступати до колгоспів застосовували репресивні заходи, економічні санкції, доводили непосильні плани здачі хліба.

Колгоспи в перші роки свого існування збирали низькі врожаї, посівного матеріалу не вистачало. Восени 1932 і весною 1933 років почався масовий падіж коней з причини відсутності фуражу. Нестача продуктів харчування стала причиною голоду. В селі за цей час голодною смертю вмерло понад 77 жителів.

Щоб врятувати людей, весною 1933 року в колгоспах організували громадське харчування, яким охопили лише працюючих в полі. Для дітей створили майдани, де їх підгодовували.

В період Великої Вітчизняної війни село було окуповано фашистами, які завдавали значної шкоди господарству, знищили будівлі, громадську худобу і птицю, знищили понад 3 тис. книг, розграбували обладнання шкільних кабінетів, майно школи. Вони встановили жорстокий терор і насильства над населенням. В селі розміщувалася ортокомендатура на чолі з голландським німецьким Унгляціубе, загун німецької польової жандармерії та група поліцаїв, набраних з числа запроданців з навколишніх сіл. До відання ортокомендатури входили крім Лобачева, села Матвіїха, Зрайки, Брідок. Хліб, цукровий буряк, продукти тваринництва, овочі і фрукти окупанти вивозили в німеччину. За найменший опір або непокору всім запроваджував розстріл. Старожили описують коменданта Унгляубе як жорстокого садиста. Комендант керував й облавами, які влаштовували німці. Проте населення села чинило опір, молодь тікала в ліси, селяни ховали від окупантів худобу і хліб.

В травні 1943 року на території села сформувалася партизанська група в кількості 12 чоловік на чолі якої став радянський офіцер Дубровський. Пізніше група з”єдналася з групою Баришкова, яка утворилася в с.Логвин (Володарського району). Група входила до складу партизанського загону Соколова, а цей загін – до з”єднання Наумова.

До складу партизанської групи входили радянські офіцери, бійці, яким вдалося втекти з гітлерівського полону. З жителів села в групі були Чернута Микола, Франчук Микола, Лігостаєв. Комісаром групи обрали Кандибалова. Значник бойових операцій група не проводила, проте їхні дії перешкодили фашистам чинити звурячу розправу над жителями села.

23 грудня 1943 року, на світанку, територію колгоспу ім.Тельмана (тепер населений пункт „Нове життя”) оточили німекцькі карателі, озброєні кулементами, гарматами і танками. Хтось попередив селян про обвал і частина жителів встигли сховатися в лісі. Оточивши населений пункт, німці розтавили надійну варту, почали зганяти всіх, хто залишився вдома, в дві хати на краю поселення. Вони облили хати бензином і запалили їх. Одночасно запалалло біля 60 селянських дворів. Потім німці поставили кулемет у вікно і почали поливати свинцевим вогнем приречених. Під час цієї трагедії з 260 чоловік загинуло 156 осіб. 17 воїнів не повернулися з фронту війни. Вони полягли в боях з ворогом, захищаючи Батьківщину.

1 січня 1944 року Володарський район і село Лобачів було звільнено від німецько-фашистських окупантів. В перший тиждень після звільнення було сформовано керівні районні органи, відновлено діяльність сільської ради і колгоспів.

Незабаром відновила свою діяльність Володарська МТС, яка допомогла відновленим колгоспам у проведенні польових робіт. Труднощі були великі. До 1947 року зберігались карткова система на промислові і продовольчі товари. Люди багато працювали, але погано харчувались, одягались. Важке становище в післявоєнні роки було з керівними кадрами, не вистачало спеціалістів сільськогосподарського виробництва. Головами колгоспів працювали практики без належної освіти.

На початку 50-х років 20 століття у всіх трьох господарствах сталися позитивні зміни, вони повністю були відбудовані, а продуктивність землеробства і тваринництва довело до довоєнного рівню. В 50-ті роки пройшлло укрупнення господарств 1958 року. Колгосп „Нове життя” було приєднано до колгоспу ім.Димитрова, а у 1975 році – і колгосп ім. 2-п’ятирічки. Проте укрепнене господарство не стало після цього високорентабельним. Становище в господарстві поліпшилося лише 1984 року, коли на його землях розмістився радгосп Білоцерківського шинного заводу, якому передали 950 га землі. Зміцненню становища сприяло ще й те, що у 80-ті роки минулого століття очолив господарство авторитетний керівник Петро Йосипович Гончаренко. Вже на кінець 80-х років рентабульність господарства становила 37,2, а в рослинництві 66,1%, хоча в 70-ті роки вона була мінусовою.

Тоді ж в колгоспі розв’язалась пробелма робочої сили. За рахунок держави в селі збудували 128 житлових будинків для переселенців з евакуційної зони Чорнобильської АЕС (травень, 1986 р.). Переселилося лише 62 сім”ї, а в решті будинків поселилися ті, хто бажав працювати, переїхавши в село з інших місць. За сумлінну працю в 80-ті роки велика група колгоспників була нагороджена урядовими нагородами, серед яких Діхтяренко Марія Іванівна, доярка. Її нагородили орденом Жовтневої революції, орденом Леніна, орденом Леніна, орденом Трудового Червоного прапора. Матвієнко Галина Олексіївна була нагороджена орденом Жовтневої революції, орденом „Знак пошани”, орденом „Дружби народів”. Кравець Микола Антонович, тракторист, отримав орден Трудового Червоного прапора, орден „Дружби народів”. Орденами „Знак пошани” було нагороджено Савченка А.Г., Конопенка Ф.О., Старченка А.Ф., Мельника М.І., Григорець Г.К. та багато інших колгоспників отримали високі урядові нагороди.

В 90-ті роки 20 століття сталися зрушення в організації сільськогосподарського виробництва, розвитку малого і середнього бізнесу.

На землях сіл Лобачева створено ТОВ „Манжерик агрос” та ПП „Пролісок”, які мають сільськогосподарський профіль. Вирощують зернові, цукрові буряки, розвивається тваринництво.

Приміщення бані (100 кв.м) та дитячого садка (150 кв.м) залишаються вільними приміщеннями і очікують на інвесторів.

На території Лобачева знаходиться 2 сільські клуби, 2 бібліотеки, Лобачівське НВО „ЗОШ І-Ш ступенів ДНЗ”. В селі народився Антон Михайлевський, письменник, член національної спілки письменників України, лауреат республіканської літературної премії ім.Малишка, заслужений працівник культури України.




<< предыдущая страница   следующая страница >>
Смотрите также:
Село Березна Володарського району Київської області
1575.15kb.
9 стр.
Рішення Київської обласної ради від. 12. 2011 № -14-vi програм а охорони довкілля та раціонального використання природних ресурсів Київської області на період до 2016 року м. Київ 2011 рік
1288.8kb.
6 стр.
Наказ №260 Про стан виконання Програми розвитку системи освіти Богуславського району на 2008-2012 роки
144.54kb.
1 стр.
Довідка про підсумки економічного і соціального розвитку Харківського району за 2011 рік Промисловість
216.18kb.
1 стр.
Положення про організацію навчання педагогічних І управлінських кадрів закладів освіти Київської області за програмою Intel® «Навчання для майбутнього» в 2010-2011 навчальному році Загальні положення
136.04kb.
1 стр.
Оцінка бугаїв-плідників за якістю нащадків в умовах дг „Рихальське\ Ємільчинського району Житомирської області
13.51kb.
1 стр.
Інвестиційна пропозиція «Ділянка під будівництво промислового підприємства в с. Олексіївка, Краснокутського району, Харківської області»
108.13kb.
1 стр.
Аналіз роботи Миронівського нвк за 2009/2010 н р
358.88kb.
1 стр.
З досвіду роботи Саханди Світлани Миколаївни
79.51kb.
1 стр.
Конкурс (город/село) Проходной балл (город/село) Вступительные испытания
179.26kb.
1 стр.
Бершадська центральна районна лікарня
93.43kb.
1 стр.
Розробка інтегрованого уроку математики, київщинознавства, розвитку зв’язного мовлення з використанням елементів інтерактивних методів навчання
94.44kb.
1 стр.